Вони стояли не в змозі відірватися одне від одного, надихатися одне одним.

– Мар’янко, чому ти мені нічого не розповідала? – докірливо запитав Максим.

– А що я мала говорити? – знизала плечима дівчина. – Я сама була, немов у тумані.

– То, виходить, Семен Тихонович – твій батько?

Майже місяць минув відтоді, як Люська змусила Максима засумніватися у Мар’яні, обізвавши дівчину гулящою, соромом батьків, котрі спровадили її з дому, будучи вже не в змозі терпіти ганьбу. 

Хлопець був у розпачі. Люсьчині слова ятрили душу, та серце все одно рвалося до Мар’яни. Вона не йшла з думок, тож урешті-решт Максим вирішив: що б там не молола Людмила, а він зустрінеться з Мар’яною і поговорить із нею.

Щойно він під’їхав до маєтку, як із двору вийшла тітчина служниця з великою сумкою. Максим посигналив, вона зупинилася.

У кімнаті Семена Тихоновича панував безлад. На його прохання дружина принесла великі коробки зі старими фотографіями, архівними паперами, записниками.

– Ти, Сеню, кімнату на якийсь халамидник перетворив! – почала було Маргарита Павлівна, але, побачивши сердитий погляд чоловіка, миттєво замовкла.

– Я сам з усім цим розберуся. Йди собі, Рито! – кивнув на двері Семен Тихонович.

Максим не бачився з Мар’яною вже тиждень. Щодня він збирався навідатися до тітки, але ніяк не наважувався, бо слова Люськи міцно засіли у нього в голові. Хлопець сидів удома, не помічаючи, що мати раз по раз кидає на нього стривожені погляди.

Єлизавета Павлівна хвилювалася неспроста. Причиною цьому був недавній візит Людмили. Вона завітала, вибравши момент, коли Макса не було вдома.

– Доброго дня, тіточко, – з порогу защебетала Людмила і полізла до Єлизавети Павлівни з поцілунками.

Мар’яна чекала на Максима. Сьогодні вона рано повернулася з інституту. Забігла до Семена Тихоновича, розповіла студентські новини. Той з цікавістю вислухав, а потім лагідно сказав:

– Йди собі, дитино. Сьогодні можеш до мене більше не навідуватися.

– Чому? – стривожилася Мар’яна.

Понад усе дівчина боялася чимось образити хазяїна. Її не полишала думка, що казка про Попелюшку може у будь-який момент закінчитися.

Максим почав дедалі частіше навідуватися до тітки Маргарити. Він відчував, що й дня не проживе, якщо не побачить Мар’яну. В дівчині йому подобалося все: як вона виглядає, як говорить, як розмірковує. Із часом молодий чоловік став усвідомлювати, що Мар’яна – саме та людина, яка потрібна йому, саме на неї він чекав усе життя.

Сьогодні Максим вирішив порадувати свою малу, як він подумки називав Мар’яну, солодощами. Залишивши машину біля воріт, хлопець рушив до будинку. Щойно він узявся за ручку дверей, як ззаду почулося:

Мар’яна стояла біля вікна. У кімнаті було тепло і затишно, а надворі мрячив холодний осінній дощ. Вітер жбурнув оберемок мокрого жовтого листя, і воно прилипло до вологого скла. Жінка посміхнулася, пригадавши, як колись вони з Максимом потрапили під такий же дощ. Тепер здається, що це було дуже давно. Вони стояли під великим розлогим кленом. Холодні краплі змочували волосся, стікали по обличчях, але закохані нічого не відчували. Стояли, міцно притиснувшись одне до одного, слухаючи биття сердець, а вітер обсипав і обсипав їх різнобарвним листям…

Максим уже третій день був удома. Хлопцю здавалося, що за рік його відсутності все навколо змінилося. Максу закортіло пройтися знайомими місцями, насолодитися відчуттям дому, рідної сторони.

– Мамулько, я трішки погуляю містом, – обняв матір за плечі Максим.

– Синку, ти хоча б поїв як слід, – спробувала зупинити його Єлизавета Павлівна.

Жінка так скучила за сином, що не хотіла відпускати його ні на хвилину.

«Як дивно: все людське життя може уміститися на кількох аркушах паперу», – думала Мар’яна, закриваючи зошит, куди записувала свої думки, свої сподівання, своє нехитре і таке ще коротке життя. Вечорами, коли Семен Тихонович відпочивав, дівчина діставала записник і занотовувала у ньому свої спогади та як уміла ілюструвала їх. Писала вона про щасливе дитинство, коли ще була жива мама. Як умить обірвалося те щастя, коли матері не стало, і потяглися чорні будні. Цю сторінку Мар’яна розфарбувала чорним. Невдовзі у їхньому домі з’явилася мачуха зі своїм сином. На цьому аркуші дівчина намалювала кружечок, бажаючи показати, що мачуха – то пусте місце.

«Максим. Знову Максим… А якщо це й справді той Максим, котрого я бачила біля лісового озера? Господи, я так старалася його забути! Та не вийшло…» – у сум’ятті почуттів Мар’яна за ніч ні на хвилину не склепила повік. Вона весь час поверталася думками до минулорічної осінньої пригоди. І чим далі – тим сильніше боялася Люськи, яка першої ж миті зненавиділа дівчину і не втрачала нагоди дошкулити їй, кинути навздогін прокльон. А раптом ця краля впізнає її?! Від такого припущення Мар’яні робилося просто моторошно. Дівчина пригадала, як пильно вдивлявся зеленоокий незнайомець у кущі, де вона ховалася. Знову обпекло відчуття, що він побачив її. А, може, Людмила теж устигла її розгледіти? Коли так, то начувайся! Люська не подарує обізнаності щодо її поведінки у лісі – вмить із роботи витурить! Звісно, навіщо мати під боком свідка власної розпусти?

Страница 1 из 3

Нас рахують

Украина онлайн

Яндекс.Метрика

Контакти

Редакція газети «Відомості Чернігівщини»

Адреса: вул.Незалежності, 61, м.Прилуки, Чернігівська область, 17500, Україна
E-mail: ch.vedomosti@mail.ru
Контактні телефони: (04637) 3-45-14, (066) 161-06-15

Написати листа