Четверо жінок знову сиділи за столом, згадували минуле, перегортали сторінки старих шкільних альбомів із чорно-білими фотографіями, з яких щасливо посміхалися юні Люда, Зоя, Валя та Алла.

– А ви пам’ятаєте наш конкурс «Нумо, дівчата!»?  – звернулася до подруг Людмила. – Може, повторимо?

– Що повторимо? – не зрозуміла Зоя.

– Усе, що тоді було, – пояснила Люда. – Відтворимо всі тодішні події. Як готувалися, що робили…

Людмила Юріївна вкотре пригадувала свою юність. Знову й знову поставали перед нею ті далекі часи. Як же швидко пролетіли юність і молодість! І хоча вони вже дорослі, поважні жінки, кожна зі своєю долею та своїми проблемами, але душі у них молоді.

Увечері подруги, як і колись, сиділи за столом. Вони знову стали Людою, Зоською, Валею, Аллою. Знову пригадували школу, знову сміялися і плакали, раділи й сумували. І хоч тепер вони знали одна про одну набагато більше, спілкування було таким же легким і невимушеним, як і раніше.

Із самого ранку Люда заклопотано металася по квартирі. На ліжку лежала купа блузок, спідниць та суконь, із яких вона намагалася вибрати таку, що найбільше личила б їй. Аякже, сьогодні вона йде на побачення! Дівчина поглянула на годинник. До зустрічі з Ванею – менше, ніж півгодини. Людмила покрутилася перед дзеркалом і залишилася задоволеною результатом. «Ну, гадаю, я йому сподобаюсь, – подумки розмовляла сама із собою дівчина. – Ще трішки очі підмалюю, і все». Вона дістала туш, послинила її і заходилася фарбувати вії. За кілька хвилин вони стали довгими і пухнастими. Люда весело підморгнула своєму відображенню. «Ой, уже пора бігти!» – схаменулася дівчина.

Згодом Людмила не раз згадувала свій візит до біологічної матері. Як приїхала, як шукала потрібну адресу, як побачила материну домівку. То був навіть не будинок, а така собі халупка. Люда довго стояла, обпершись спиною об дерево, що росло поряд, і не наважуючись підійти ближче. Сумнівно було, що в такому приміщенні може хтось мешкати. Та раптом рипнули двері й на подвір’я вибігли хлопчик та дівчинка, років восьми-десяти. Про щось сперечаючись, діти чкурнули вулицею. На Людмилу вони не звернули жодної уваги. «Хто ці дітлахи? Може, треба було у них розпитати, хто тут живе?» – розгубилася Люда. Аж тут із будиночка вийшла ще одна дівчина – вже доросліша – і попрямувала до колодязя. Люда дочекалася, доки вона набере води, і звернулася до неї із запитанням, чи проживає тут така-то.

Людмила змалечку звикла жити комфортно і безтурботно. У неї завжди було все, що забажає. Мама працювала на заводі головним економістом, татко – великим начальником у міліції. Обоє старалися, аби їхнє любиме чадо було вдягнене по моді. Відпочивала дівчинка у найкращих, найпрестижніших дитячих таборах. Хто з її ровесників міг похвалитися тим, що аж чотири рази побував у знаменитому «Артеку»? А Людмила могла. Взагалі до Чорного моря вона з батьками їздила щоліта, навіть за кордоном двічі була – у Карлових Варах. Тоді, в дитинстві, Люда не сприймала це як щось особливе. Вона не припускала, що хтось може їй заздрити, адже до своїх подруг ставилася, як до рівних. Любила збирати їх у себе вдома, частувати, раділа, коли вони залишалися на ночівлю. Тому так боляче вразила її новорічна ніч у восьмому класі. Скільки радості було, коли вірні подруги Зоя, Алла та Валя прийшли до неї зустрічати Новий рік! Але у самий розпал веселощів Люда випадково підслухала розмову Зої та Алли.

В оселі панував передноворічний безлад. І чому воно завжди так виходить, що за два-три дні до свят знаходиться безліч дрібниць, які конче необхідно доробити? Усі починають метушитися по кімнатах, створюючи ще більший хаос. А різного непотребу зазвичай набирається величезний ящик. Залишається тільки дивуватися, звідки його стільки береться.

Людмила з Аллою затамувавши подих слухали розповідь подруги. Тільки тепер, уже зрілими жінками, вони зрозуміли, що довелося пережити їхній веселусі Зосьці. Тоді, тридцять років тому, Зоя жодним словом не обмовилася про те, що відбувається у її житті, а вони не звернули уваги на зміни в її поведінці. Відшумів випускний, вони розлетілися у різні боки: вступати хто до інституту, а хто – до технікуму. У кожної почалося своє доросле життя.

Зоя не могла повірити у те, що відбувається. Коли вона поверталася зі школи, у хаті було чисто й затишно, наварено та напечено. Мати ходила весела й привітна, мугикаючи щось собі під носа. Про горілку вона навіть не згадувала. Іноді Зоя обережно закидала:

– Мамо, а тобі не хочеться чогось випити?

– Та що ти? Ні, ані грамульки.

З Євгеном Зоя продовжувала зустрічатися. Побачення влаштовувалися таємно, подалі від людських очей. Адже закохані розуміли, що зв’язок між учителем та школяркою піддадуть осуду і на роботі Євгену цього не подарують.

Мати не з’явилася ні завтра, ні післязавтра. Зоя ходила як у воду опущена. Дівчині так хотілося поділитися із кимось своєю бідою! Але з ким? З подругами? Як про таке можна говорити? Скільки Зоя благала матір, скільки та божилася, що не доторкнеться до оковитої! Та все марно. Бувало, якийсь час протримається, не п’є. У такі дні дівчинка була на сьомому небі від щастя. Здавалося, життя налагоджувалося, наставало справжнє свято: робилося генеральне прибирання, на столі з’являлася зелена у жовтих квітках скатертина, хатою починав плисти запах смачної їжі.

Увесь вечір Зоя просиділа вдома сама не своя. Здавалося, поцілунок учителя й досі горів на її щоці. Дівчину кидало то в жар, то в холод. Зоя не могла уявити, як завтра прийде до школи, сидітиме на уроці, дивитиметься в очі Євгену Васильовичу. Вона, мабуть, згорить із сорому. Однак разом із невпевненістю і страхом до дівочого серця проникло раніш не знайоме почуття – кохання.

Страница 1 из 4

Нас рахують

Украина онлайн

Яндекс.Метрика

Контакти

Редакція газети «Відомості Чернігівщини»

Адреса: вул.Незалежності, 61, м.Прилуки, Чернігівська область, 17500, Україна
E-mail: ch.vedomosti@mail.ru
Контактні телефони: (04637) 3-45-14, (066) 161-06-15

Написати листа