Початок травня – особливий період для українців. Адже у ці дні ми відзначаємо свято Перемоги над нацистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні. З тої знаменної дати минув уже 71 рік, та вдячність нащадків вічна. Війна 1941-1945-го була і залишається донині найкривавішою в історії людства. У ній брала участь 61 країна, 80% усього населення планети. Тільки Радянський Союз втратив 26,6 мільйона вбитими на полях битв, замордованих у німецьких концтаборах, страчених під час окупації. Майже 14 мільйонів із них – українці.

«Ірина з трепетом зберігала у своєму блокноті засушені польові квіти. Це їх тримав у зубах її Вадим, коли повз під кулями ворожих снайперів. На фронтах їхні шляхи розійшлись. Ірина дісталася до Берліна разом зі своєї санчастиною, а Вадим зустрів Перемогу в Україні. Після війни вони розшукали одне одного і поєднали долі».

«Все для фронту! Все для перемоги!» – під таким гаслом в 1941-1945 роках жили й трудилися п’ятнадцять республік колишнього СРСР. Із загарбником боровся кожен: хтось в окопах зупиняв танки й ворожу піхоту, хтось у тилу виготовляв військову техніку, зброю та обмундирування, вирощував для захисників хліб. Працювали всі – від старого до малого. Тому й Перемога була одна на всіх.

Леонард Мечиславович Хайнацький, голова первинної ветеранської організації колишньої панчішної фабрики імені 8 Березня, народився 24 листопада 1930 року в Києві. В 1937-му з мамою переїхав до Прилук. Жінка влаштувалася приймальницею на панчішну фабрику, хлопець ходив до школи №5. Та за чотири роки все змінилося…

Наприкінці 90-х років минулого століття на світові екрани вийшла трагікомедія італійського режисера Роберто Беніньї «Життя прекрасне». В основу сюжету цієї шедевральної стрічки покладено історію батька та сина, котрі потрапили до концентраційного табору. Чоловік вигадує для малого гру, в якій слід постійно ховатися, щоб перемогти. А наприкінці жертвує собою, аби врятувати сина. Хлопчик, аж доки не виріс, не знав, що жив із татом у нелюдських умовах у концтаборі й був на волосині від загибелі.

Немає непотрібних професій. Кожна із них корисна, кожна є невеличким гвинтиком у механізмі суспільства. Однак, як стверджував німецький лікар, лауреат Нобелівської премії Альберт Швейцер, тільки професія лікаря надає дієву допомогу людям. І з ним важко не погодитися. Бо всім – від робітників до президентів – доводиться звертатися до ескулапів. У світі немає нічого важливішого та ціннішого за здоров’я. Коли його втрачаєш, то вже не потрібні ні влада, ні слава, ні багатство.

Євгенія Іванівна Макарійчук – учитель початкових класів. Із вибором майбутнього фаху визначилася уже в три роки. Коли дорослі цікавилися: «Женю, ким хочеш бути, коли виростеш?», упевнено відповідала: «Вчителькою!» Працюючи у прилуцькій школі №13, випустила 15 класів. Отже, через її серце пройшли близько 500 дітей. Абсолютно різних за характерами і розумовими здібностями. Любила кожного й вірила, що з її Андріїв та Марійок обов’язково виростуть хороші люди. Вона виховувала їх добротою і щирістю. «Діти, − каже Євгенія Іванівна, − не прощають фальші». На роботу завжди йшла як на свято і віддавалася їй на всі сто. Труднощі були, але ніколи не розчаровувалася і не скаржилася. Бо не уявляла себе без дітей, без школи, без улюбленої професії.

У трудовій книжці Володимира Бондаренка всього один запис про місце роботи. У його паспорті – єдина відмітка про шлюб. Усе життя прожив за однією адресою. Орден теж має один (зате який!) – Трудової Слави. Окрім завидної постійності цього чоловіка, вражає кількість його захоплень: музика, спорт, риболовля, мисливство і мотоцикли. З останніми не розлучається досі, хоча має за плечима поважний вік – 77 років. А ще Володимир Тимофійович усе може зробити власними руками, бо вони у нього золоті. Не випадково свого часу вважався кращим механіком Прилуцької тютюнової фабрики.

Німецький прозаїк і драматург Бертольд Брехт писав: «Боятися треба не смерті, а пустого життя». У подружжя Фомірякових із Прилук воно не було таким.

За фахом Микола Вікторович – військовий льотчик, Ірина Михайлівна – вчитель. Разом вони вже 61 рік. Неймовірна як для сучасних подружніх пар, котрі легко сходяться і так само легко розходяться, цифра. У житті цих напрочуд приємних людей було все: часті переїзди з місця на місце, тяжка праця, втрата доньки. Проте вони зуміли зберегти ніжність і любов одне до одного.

Доля не балувала Миколу Вікторовича та Ірину Михайлівну із самого дитинства, ніби випробовуючи на міцність, загартовуючи їх.

Пройшовшись республіками колишнього СРСР, Велика Вітчизняна війна залишила після себе руїни. Житлові будинки, підприємства, школи перетворилися на гори цегли та сміття. Тож, повернувшись із Берліна, солдати-переможці мали одразу ставати до роботи – відроджувати свою країну. Ця важлива місія лягла на плечі й дітей війни. Тих, чиє дитинство було затьмарене окупацією та хвилюваннями за тата чи брата, котрі воювали на фронті.

Корінна прилучанка Людмила Михайлівна Профатілова весь вік віддала праці. Вона трудилася, аби її рідні місто та країна процвітали.

Під час Великої Вітчизняної війни одні республіки колишнього СРСР сповна відчули на собі міць німецької армії, інші ж ніколи не бачили загарбників, але працювали не покладаючи рук, аби солдатам на фронті було що їсти, у що вдягатися, чим протистояти нещадному ворогу. А ще сотні тисяч хлопців та дівчат вирушали із тилу на передову, щоб боротися із окупантами.

Євген Федорович Плєшков народився 27 лютого 1926 року в далекій республіці Удмуртія. Його батько в період Громадянської війни був ротним під командуванням Василя Блюхера, дійшов аж до Владивостока, отримав тяжке поранення. Повернувшись до рідного села, передавав військові знання своїм чотирьом синам, найстаршим із яких був Євген. Тож коли прийшла повістка із військкомату, хлопець уже освоїв ази воєнної науки.

Страница 1 из 3

Нас рахують

Украина онлайн

Яндекс.Метрика

Контакти

Редакція газети «Відомості Чернігівщини»

Адреса: вул.Незалежності, 61, м.Прилуки, Чернігівська область, 17500, Україна
E-mail: ch.vedomosti@mail.ru
Контактні телефони: (04637) 3-45-14, (066) 161-06-15

Написати листа