Вісім місяців – це немало, якщо ти на війні…

Григорій Білий Григорій Білий ВЧ

Герой цієї публікації – на перший погляд, звичайний чоловік середніх років. Родом Григорій Білий із с. Валки Прилуцького району. Закінчивши місцеву школу, пішов навчатися до Прилуцького гідромеліоративного технікуму. І от настав день, коли юнак отримав повістку до армії. У ті часи (були вісімдесяті) не служити вважалося чимось ганебним. Як радів Григорій, коли почув, що за розподілом потрапив у повітряно-десантні війська й носитиме омріяний берет! Не знав тільки вісімнадцятирічний хлопчина того, що місцем його служби буде Афганістан…

– Григорію, в які роки Ви служили?

– Призвали мене в листопаді 1987-го, і рівно через два роки я повернувся додому. Якщо ж говорити конкретно про Афганістан, то там я служив 8 місяців. У десантники, напевно, зарахували тому, що мав відмінну фізичну підготовку. І в школі, і в технікумі брав участь у всіх змаганнях. Спортивні заходи – це для мене радість. Моїм найулюбленішим учителем був відомий у Прилуках Василь Григорович Гавриленко. Спуску не давав, і по снігу в футбол ганяли. Однак це пішло мені на користь, стало у пригоді в учебці в узбецькій Фергані.

– Фізичні навантаження там були великі?

– Та не те, щоб дуже, але готували нас добре. Тактика, стройова, фізпідготовка – усе серйозно. Щотижня марш-кидок на 5-10 кілометрів. Звісно, такі навантаження загартовували. Бувало, і мозолі натирали в тих кирзових чоботях, але я не жалівся… До армії жодного разу не стрибав з парашутом, а вже у Фергані зробив три навчальні стрибки.

– Коли для Вас уперше прозвучало слово Афганістан як місце служби?

– З мого рідного села, з району приходили хлопці після Афганістану, багато чого розказували. Але знати з чиїхось слів – це одна річ, а пережити самому – геть інше… Нам до останнього дня в учебці нічого не говорили про місце служби. Із Фергани повезли в Ташкент, звідти літаком переправили до Кабула. За кілька днів пройшли курс молодого бійця – і нас закинули на заставу, що приблизно за 80 кілометрів від Кабула.

– Було страшно?

– Узагалі, я раніше ніколи не боявся, бо, як уже говорив, мав непогану фізичну підготовку. А тут, в афганських горах, спочатку трохи моторошно було. Хоча ми і виросли в роки атеїзму за радянської влади, багато хто з нас мав при собі іконку, у мене хрестик був. Під час війни люди інакше дивляться на життя, починають звертатися до Бога…

– Розкажіть, будь ласка, в яких умовах Ви жили на заставі, в чому полягала Ваша служба.

– Перед військовими, котрі несли службу на заставі №36, стояло завдання не допустити обстрілів Кабула з боку «духів». Щодо умов, то вони, чесно кажучи, не були санаторно-курортними. Доводилося терпіти багато незручностей. Жили в наметах на висоті 3800 метрів над рівнем моря. Спека 40 градусів. Води мало, спрагу втамовували чаєм. За вісім місяців я лише один раз спускався з гір, щоб скупитися в магазині.

– Григорію, як відомо, Ви були в складі військової частини, що виходила з Афганістану останньою.

– Так, у лютому 1989 року. До речі, хочу відзначити один важливий момент: місцеві жителі проводжали нас із квітами, говорили «спасибі». Хоча різні люди там були... У Термезі радянську військову колону зустрічав міністр оборони Язов, усім красно дякував за службу. Кожен боєць отримав іменний годинник.

– Пам’ятаєте свої враження, емоції?

– Звичайно! Радості й щастю не було меж! Живий!!! Додому!!!

– Рідні вже знали, що Ви повертаєтеся?

– Так, ми заздалегідь відправили додому телеграми.

– Батькам було відомо, де Ви служили?

– Спершу ні. Я їм писав, що служу в Казахстані, збираємо бавовну. Якось мама принесла мій лист на ФАП (вона фельдшером працювала). А тут якраз прийшов хворий, побачив, яка польова пошта вказана, і каже: «Я теж у цій частині в Афгані служив». Отак ненька й дізналася, де я «бавовну збираю»... Коли я побачив маму після свого повернення, то спочатку не впізнав: посивіла, постаріла.

– Після Афганістану поїхали додому?

– Ні, відпустки мені не дали. Батьки та старша сестра приїхали провідати мене до Вітебська, де я дослужував (зі спеки одразу потрапив у 30-градусні морози).

– Земляки разом з Вами служили?

– Так. Віктор Іванченко з Ічні, Віктор Фетісов із Сухополової. Ми й зараз тісно спілкуємося. Скажу так: той, з ким ти пройшов Афган, залишився другом на все життя.

– Як складалася Ваша доля в мирний час?

– Після армії влаштувався майстром на комбінат хлібопродуктів №1 у Прилуках, де трудився більше 20 років. Зараз тимчасово не працюю. Маю сім’ю: дружину Світлану, сина Руслана.

– Є бажання знову побувати в Афганістані?

– Так, хотілося б поїхати туди на екскурсію, подивитися, як там тепер. Відтоді, як ми були в цій країні 18-річними хлопцями, чимало років спливло…

– З багатьма афганцями підтримуєте зв’язок?

– З усіма своїми. І це завдяки Прилуцькій міськрайонній Спілці ветеранів Афганістану. З-поміж 80 її членів я наймолодший. Нам, прилучанам, уся область заздрить, бо ми і зустрічаємося, і допомагаємо один одному, і на кладовища до могил товаришів їздимо, і батьків їхніх підтримуємо. Наша Спілка проводить багато патріотичних заходів. Колишні воїни-афганці ходять по школах, спілкуються з дітками. Часто організовуємо турніри з міні-футболу, боксу. Тож через газету хочу подякувати голові нашої організації – Олегу Дем’яненку, який згуртував нас в одну родину, піклується, підтримує у важку годину. Усім побратимам зичу міцного здоров’я і благополуччя. Ми чесно виконали свій інтернаціональний обов’язок!

Світлана Жукова, Людмила Михайлюк

Оцінити матеріал
(0 голосів)

Написати коментар

HTML-коди не дозволяються.



Защита от спама - выполните задание:

Нас рахують

Украина онлайн

Яндекс.Метрика

Контакти

Редакція газети «Відомості Чернігівщини»

Адреса: вул.Незалежності, 61, м.Прилуки, Чернігівська область, 17500, Україна
E-mail: ch.vedomosti@mail.ru
Контактні телефони: (04637) 3-45-14, (066) 161-06-15

Написати листа